serjio_pereira | Entries tagged with одесса

Жили в революционной Одессе три брата - Абрам, Саша и Соломон Факторовичи. И были они "красные дружинники", то есть партийные боевики-полубандиты. Кичман-маевка-гоп-стоп-кичман, типичный круговорот для того места и времени.
В январе 18-го братаны вели уличный бой с юнкерами, защищавшими вокзал под прикрытием броневика. Младший Абрам грудью пошел на вражеский броневик, подбил его, но сам погиб. После этой истории Сашу и Соломона Факторовичей стали звать на Молдаванке "броневыми". Погоняло так понравилось братьям, что они поменяли фамилию.
В красной Одессе братья Броневые стали чекистами и приступили к Делу – конвеерным убийствам и грабежам. Зверства Одесской Чрезвычайки поражали воображение, но имели железную логику. Реакционная буржуазно-дворянская элита должна быть уничтожена, освободив место под солнцем для угнетенных классов.
Отгремели залпы гражданской, на рабфаке братья получили юридическое образование. Несмотря на прекрасные перспективы (старорежимные одесские юристы были расстреляны по спискам), зов Чека оказался сильнее и братья продолжили карьеру в киевском ГПУ.
Броневые специализировались по экономическим преступлениям, проще говоря – выбивали ценности из нэпманов и прочих недобитков. Много интересного про камушки и золото Саше рассказал приятель - Юрка "Ювелир", которого тот на время приютил у себя в Киеве. Внук известного торговца драгоценностями Флекенштейна через много лет под именем "Андропов" возглавит КГБ, а потом и советское государство.
К середине 30-х более карьерный Саша дослужился до замнаркома НКВД УССР, а Соломон работал на земле. Среди следователей киевского ГПУ он считался жестоким садистом, о его методах при допросах ходили легенды.
"Брони" от репрессий у братьев не оказалось - карьерист Саша был застрелен прямо в кабинете, а Соломон получил десятку лагерей. Сын Соломона Леонид, подающий надежды юный скрипач, загремел вместе с мамой в ссылки и эвакуации...
Леонид Броневой стал всенародно любимым актером, весьма убедительно сыграв в кино роль шефа Гестапо. Загадка повальной страсти советских граждан к эсэсовцам из "Мгновений" не раскрыта до сих пор.

Головнокомандувач УПА Роман Шухевич славився своєю авантюрною і навіть безрозсудливою вдачею, але його винахідливість і "фартовість" дозволяла у найскладніших ситуаціях залишатися неушкодженим.
Будучи найрозшукуванішою особою у повоєнному СРСР (у 1948 році він був оголошений у загальносоюзний розшук, його прикмети і фотографія були розміщені в "ориентировке МГБ СССР") Шухевич дозволяв собі посеред дня з'являтися у Львові в мундирі офіцера НКВС або в одязі сільського дядька.

А чи не найризикованішою та найвідчайдушнішою справою були поїздки головнокомандувача УПА на узбережжя Чорного моря для лікування та відпочинку.
Замолоду Роман Шухевич був відомий як спортсмен і цілком здоровий чоловік. Однак роки підпільного життя, з його постійними фізичними, а найголовніше, нервовими перевантаженнями, серйозно підірвали здоров'я лідера повстанців.
Стаціонарно лікуватися у Львові чи в будь-якому іншому західноукраїнському місті було не можливо у зв'язку з посиленими заходами безпеки з боку МВС і МГБ (Міністерства державної безпеки - ІП). Тоді було прийняте відчайдушне рішення - виїхати на лікування на Схід, туди де радянські спецслужби найменше сподіваються зустріти керівника націоналістичного руху опору.
Місцем лікування обрали Одесу, яка славилася своїми висококваліфікованими лікарями і гарними приморськими курортами. Спершу до Одеси вирушила зв'язкова і довірена особа Шухевича Галина Дідик (Анна). Путівку на курорт Анні роздобув пов'язаний із підпіллям голова артілі "Червоний промінь" Іван Парубчак, який оформив відповідні документи через Львівський облліспромсоюз.

Галина Дідик

Анна виїхала до Одеси з фальшивим паспортом на ім'я Ксенжик Софії Петрівни. У санаторії "Імені Карла Маркса" Галина Дідик провела місяць у червені-липні 1947 року. Згадуючи свою поїздку, вона розповідала:
"Поїхала я в Одесу подивитися, чи можна там йому підлікуватися. Трохи було страшно, бо до того часу ми сиділи в лісі, а тут доводилося вийти з нього, переодягнутися, їхати поїздом. Одержала якусь путівку і поїхала в Одесу на курорт. (...)
Попала я на курорт "Куяльник". немовби важко хвора на серце. Мене прийняли. Лікували там грязями. Водночас побачила, що на Східній Україні люди як люди, що то не ті типи, до яких ми звикли тут, - енкаведисти. А головне те, що коли вони довідалися, що я з Галичини, стали до мене направду дуже гарно ставитися".
Зиму 1947-1948 років. Шухевич продовжував лікуватися "підручними" методами, залучаючи лікарів-підпільників. Зокрема, відомо, що його лікував лікар-хірург Олесницький, який, очевидно, найбільше наполягав на тому, аби вивезти Головного командира на оздоровлення у якесь спокійне місце, де не існуватиме щохвилинної небезпеки.
Весною 1948 року серцеві хвороби Шухевича загострилися. Ослаблення серцевого м'язу та підвищений тиск не давали керівнику підпілля повноцінно працювати. Відтак, у травні 1948 року Галині Дідик вдалося організувати дві путівки в санаторій "Лєрмонтовський" в Одесі.
Санаторні путівки були оформлені на фіктивні документи начебто двох вчителів - Хом'як Анни Степанівни та Польового Ярослава Васильовича. Подорожували літаком за маршрутом "Станіславів - Одеса".
Прибувши на місце призначення, Шухевич і Дідик пройшли обстеження у поліклініці курорту, а потім, відповідно до висновків комісії, придбали за готівку курс оздоровчих процедур (по 10 тисяч рублів на кожного), і протягом півтора місяців (червень-липень) лікувалися у кардіолога Неллінгера, професора Сігала та дантиста Балабана, консультувалися в лікарів Казацкера і Шмальца.
Уже після загибелі Романа Шухевича слідство встановило, що під час лікування Шухевич і Дідик часто з'являлися в центрі Одеси, відвідували музеї, оперний театр, різні лікувальні заклади, фотографувалися у міських фотоательє.

Ще вражаючіший факт розповіла Галина Дідик у своїх спогадах:

"У той час не було в санаторіях апаратів, щоб робити кардіограму. Був він тільки в якійсь військовій частині. Я пішла туди попроситися, але мені сказали, що вони так нікому не роблять. Але коли почули, що ми галичани, що я приїхала з хворою людиною зі Львова, дуже прихильно поставилися і зробили кардіограму".
Так лютого ворога радянської влади обстежили у радянському військовому госпіталі. Забігаючи на перед, зазначимо, що вже в 1950 році органи МГБ вчинили добру "прочуханку" одеській міліції за втрату пильності.
Відзначаючи волаючу халатність одеських органів внутрішніх справ, слідчі МГБ констатували, що "місцевими органами міліції вони (Шухевич і Дідик) були тимчасово прописані на проживання згідно із наданими фіктивними документами. Причому на паспорті Шухевича була фотографія, тотожна із тією, що містилася в збірнику МГБ СРСР №1".
Водночас поїздка в Одесу була для Романа Шухевича психологічно доволі важкою подією. Як згадувала Галина Дідик: "Це було досить складно, бо серед людей він уже давно не був, звик іншими командувати, а тут довелося мені ним командувати, бо я йому сказала, що він їде як пакунок, але за все я відповідаю".
Кожен вихід до міста, кожен похід до лікаря були надзвичайно ризикованими. Коли Шухевич був на процедурах, Анна очікувала його в коридорі з пістолетом в кишені, а сам Чупринка під час відвідин лікарів не розлучався із ампулою отрути.
Повертаючись з Одеси, підпільники намагалися змінити маршрут. Спершу літаком вирушили до Чернівців, а звідти - потягом до Кишинева, а вже з Молдавії потягом дістались в Галичину.
Лікування покращило стан здоров'я Шухевича і протягом кінця літа й осені 1948 року він почував себе цілком добре. Чупринка неодноразово наголошував, що завдячує Дідик життям.
Однак взимку 1948-1949 років недуга знову нагадала про себе. Заєць писав у спогадах: "Заглядала неміч до Командира. Спинялося серце, кружилося в голові - тоді западав на всіх сумний настрій".
Погіршення стану здоров'я змусило Шухевича в січні 1949 року звернутися до послуг львівських лікарів. Зокрема, він двічі відвідував відомого львівського терапевта Абрама Блея, кардіолога Мартинова, рентгенолога Криштальську, а також дантиста Львівського медінституту Коваля. Великою проблемою стало забезпечення ліками.
Знаючи про проблеми зі здоров'ям Шухевича, радянські спецслужби завербували у львівських аптеках понад 40 агентів-інформаторів. Тому медикаменти для лікування Головкома УПА діставали нелегально через підпільницю Любов Микитюк, яка працювала лаборантом львівського медінституту.
Одеський курс лікування Роману Шухевичу довелося повторити. У червні 1949 року він разом із Галиною Дідик, за тими самими фіктивними паспортами на прізвища Хом'як і Польовий, виїздить до Одеси.
Спочатку пара оселилася на квартирі навпроти санаторію "Аркадія", але згодом, за рекомендацією лікаря Шубладзе, переїхала у передмістя Одеси - село Крижанівку (Дідик називає у спогадах це село Карачанівкою), де оселилася у помешканні бригадира місцевого колгоспу Матвія Жуматина. Лікувалися у тих самих лікарів, що й першого разу. Повторне лікування, як і попереднє, обійшлося в 20 тис. рублів на двох.
Під час другого візиту в Одесу з Шухевичем сталася прикра пригода - купаючись у морі, він загубив медальйончик із зображенням Богородиці, який йому в дитинстві подарувала мати. Як згадувала Дідик, після безуспішних пошуків, керівник підпілля пророче заявив: "Я згубив, уже не знайду. Це значить, що я скоро загину".
Зворотну подорож у Галичину Шухевич і Дідик здійснили через Київ. Охоронець Головнокомандувача УПА Зенко зазначив, що Шухевич повернувся з курорту "чорний, здорово опалений *".
Цікаво, що під час відпочинку в Одесі Шухевич був офіційно розлучений зі своєю дружиною. Чи була Дідик його коханкою, наразі не відомо. Принаймні чекісти про це нічого не знали і, відповідно, в архівних документах МГБ про романтичні стосунки головнокомандувача і його помічниці нічого не сказано. Так само, як і у спогадах самої Дідик і близьких до Шухевича людей.
______________________________________________
*опалений - загорілий

Зі спогадів Степана Євгенович Шухевича (1 січня 1877, Серафинці, Городенківський район, Івана Франківська область — 6 червня 1945, Амберг, Американська зона окупації Німеччини) — український громадський і військовий діяч, отаман УСС (1914–1915), отаман УГА (1918–1919), стрийко Романа Шухевича. В 1918 році С.Шухевич був командантомом польової жандармерії при гувернері м. Одеси.

Був це час, коли ціла Росія була вже під владою. більшовиків. Уся інтелігенція утікала на полуднє, на Україну, бо була певна, що там збереже життя. Всі українські більші міста були переповнені втікачами, а в першу чергу Київ та Одеса. Тут з’їхалася московська буржуазія майже з цілої північної Росії. Перед вели старшини недавньої царської армії. Від них аж кипіло на вулицях міст. Декотрі діставали посади, а ще інші вступали до ресторанів як прислуга, продавали на вулицях часописи, а навіть чистили обуву.
Вечором заповнювали вони театри, концертові зали, кабаре, ресторани.

Обстановка нагадувала їм ліпші часи і насувала мрій про ліпше майбутнє.Другого дня по засіданні Національного комітету пізно вечором виповнився кабаре при вул. Катерининській по береги. Була виключно російська публіка. Переважували старшинські однострої російської армії. Було трьох-чотирьох австрійських старшин. Прийшло також двох членів Національного комітету «на розвідку». Хотіли бачити, як мої жандарми полагодяться з Орловим.
Я сів на місці, котре мені управа кабаре призначила як комендантові жандармерії.
Два військові тайні команданти враз з підстаршиною жандармерії пішли за куліси. Причина для цього найшлася. Двох жандармів стануло на залі зараз коло сцени. Як причину появи жандармів по дав я управі, що в залі має бути хтось з одеських «жуліків», якого треба було у пригідний момент приловити, Наша присутність нікого не вразила.

Вистава почалася. Виступали різні артисти й артистки. Співали російські романси, куплети, декламували тощо. Нараз появився на сцені мужчина літ тридцяти, більше чим середнього росту, пристійний брюнет. Публіка прийняла його появу гучними, оплесками, яким прямо не було кінця. Артист розкланювався на всі сторони, а публіка била в долоні. Це був Орлов, улюблений артист бувальців кабаре з Катерининської вулиці.
По кожному романсі і кожному куплеті буря оплесків зривалася гураганом, а розентузіазмовані дами кидали під його ноги квіти.

Нараз Орлов дав знак. Оплески урвалися, і зі сцени понісся спів: «Ще не вмерла Україна від Києва до Берліна».
У залі запанувала майже абсолютна тиша. Всі очі були звернені на Орлова.

Та на даний знак з-за куліс вийшов жандармський підстаршина і двоє тайних військових агентів. Два жандарми, що були в залі, вискочили рівночасно на сцену. Підстаршина в один момент заложив Орлову на руки ланцюжки і разом з цілою стежею випровадив за куліси.

У залі запанувала констернація*. Приарештовування наступило серед співання куплету і так несподівано, що ніхто з публіки в перший момент навіть не отворив уст.
Запанувала гробова тиша,

Моя робота скінчилася, і я встав, аби відійти. Щойно тоді спостереглася публіка, і один другого допитувався, що сталося. Мене окружили знайомі одесити і питали про причину арештування. Я сказав їм щиро і одверто, що Орлова арештовано за те, що насміхався публічно з української держави.
– Яка тут Україна! України не було, нема і не буде! – сказав хтось до мене…
– Прошу мовчати, бо в тій хвилині і вас при арештую! Це злочин головної зради, – сказав я коротко і рішуче, але так голосно, що мої слова почула вся публіка, що була в залі.
Усе затихло і я вийшов із залу...

Гарний приклад того, яким має бути справжній український поліцейський.
______________________________________________________
*констернація – отетерність, нетяма, очманілість, переляк

Одесские извозчики были знамениты во всей Российской империи. Когда организовывался извоз во Владивостоке из Одессы были выписаны 75 извозчиков вместе с лошадьми, пролетками и бричками. Ну, а реклама извозчиков в Одессе и сегодня поражает остроумием и изящным юмором. Вот одно из таких объявлений…

Работы американского фотографа и путешественника – Бренсона ДеКу (Branson DeCou). Он много путешествовал, фотографировал и демонстрировал свои снимки. В 1931 году Брэнсон путешествовал по Советскому Союзу, где сделал ряд снимков для своих лекций. Снимки эти представляли из себя стеклянные слайды, которые позже были раскрашены вручную анилиновыми красками… Лекции Деку имели невероятный успех. После смерти Брэнсона, уже в 1971 году Элзи, вдова Брэнсона ДеКу, решила передать слайды мужа Калифорнийскому Университету в Санта Круз. Во время путешествия в 1931 году Брэнсон сделал несколько снимков Одессы.

В 30-е годы темпы экономического роста Румынии уступали только темпам Германии (СССР, разумеется, не счет). Румыны даже наладили производство всех основных типов вооружений. Но в 1940 году песенка закончилась. Сначала Сталин в ультимативной форме потребовал Бессарабию. Пришлось отдать. Затем венгры "отсудили" Транссильванию. Пришлось отдать. Территория Румынии без единого выстрела сократилось практически к тому размеру который страна имела до 1914 года. На фоне массового недовольства в народе и армии, фактически единоличную власть сосредотачивает в своих руках "великий кондуктор" Ион Антонеску. Над ним, как формальный символ государства стоял 18-летний король Михай I – наполовину немец. Стремясь взять реванш, румыны идут на сумасшедшую авантюру – 22 июня 1941 г. объявляют войну СССР, но в отличии от холодных финнов которые хотели лишь вернуть себе то, что потеряли в 1940 году, пусть и с небольшими приращениями, румыны, что называется, решили размахнуться. Гитлер это почувствовал и подарил им территорию между Бугом и Днестром. Она получила название Транснистрия. Не за просто так, разумеется. Румыны потом дошли с немцами до Волги, где потеряв 18 дивизий из 22-х потом только и думали как бы умело выйти из войны оставив за собой хоть что-то.
Но в 1941 об этом тоже не думалось. Территорию до Буга они вместе с немцами легко заняли к началу августа, но вот Одессу наскоком взять не получилось. Сработала стандартная ситуация – там где немцы или румыны попадали в зону действия корабельной артиллерии они останавливались надолго или навсегда. Да и боеспособность их армии была, мягко говоря, средненькой. В сентябре их вообще преследовали сплошные неудачи. Сначала в авиакатастрофе разбился генерал Иоанициу – именно он был мозгом всей одесской операции. Затем Красная армия провела успешный десант в селе Григорьевка, захватив важный плацдарм на севере. Румыны понимали, что в 1941-году они Одессы не увидят и готовились зимовать в окопах для чего войска получали все необходимое.
Но и тут румынам выпала невероятная удача. Советское командование совершило очередной просчет и немцы ворвались в Крым, из которого вообще можно было сделать неприступную крепость, ведь это же фактически остров, плюс Черноморский флот полностью господствовал на море. Оборонять Одессу больше не было смысла, нужно было эвакуировать 80-тысячный гарнизон для обороны Севастополя.
На подготовку Одессы к сдаче отводилось 15 дней. Никого не интересовало что в городе остаются 300 тысяч человек, советских граждан, которым советская власть объяснялась в любви по сто раз на день. Весь моторный транспорт - 2500 автомобилей и автобусов и 180 тракторов были сброшены в море. Все 90 паровозов были уничтожены. 9000 лошадей были частично зарезаны и переработаны в колбасу, но в основном НКВДисты их просто расстреливали из автоматов ППШ (это единственная категория которая имела такие автоматы в тот год). Вся улица Приморская была завалена трупами лошадей. Было сожжены даже все повозки – около 9000 единиц. В ночь с 15 на 16-е октября 1941 года оставленные в городе подрывные группы уничтожили всё, что только представляло какую-то ценность. Интересно, что уничтожению многих объектов помешали местные жители. Это признавалось и в советской литературе. Их называли "немецко-румынскими шпионами".
В городе также оставались румынские и немецкие военнопленные. Сколько их было - точно никто назвать не может. Говорят, что от 900 до 3-4 тысяч. Все были расстреляны.
Но и этого было мало. НКВДисты еще и решили затопить часть города находящуюся ниже уровня лиманов. Население, как вы уже догадались предупреждено не было.
...Сотрудник специальной команды НКВД поднес к бикфордову шнуру огонек. Желтый шипящий шарик покатился кубарем в темноту. Взрыв, потом злой вздох воды в камышах. Через два десятка минут грязная волна ударилась в стены окраинных пересыпских домов. Затем поднялась по щиколотку, колени...

В воде плавали листовки "Одессе быть!"

Затопленная Пересыпь. Воду спустят только к маю 1942 г. Фото с румынского самолета-разведчика.

Этой же ночью НКВД подорвало городскую электростанцию, все хлебозаводы. Водопроводные краны окончательно пересохли. К утру сгорели практически все городские школы. Целыми остались лишь три заведения. Триста тысяч человек отлетели костяшкой на каких-то ужасных счетах.
Наши, "родные", войска уходили из Одессы так, словно в городе не оставалось ни единой живой души. 15-го сентября был взорван Воронцовский маяк. Деяние бессмысленное.
На Новом рынке прозвучал очередной аккорд одесской драмы.
Рано утром над рынком появились краснозвездные самолеты. Заход, пологий разворот, и на головы горожан россыпью летят бомбы.
Убитых мирных жителей было около сотни. Грубые красного цвета осколки посекли стены домов. Ракушечная пыль засыпала лица убитых.
Такие же осколочные бомбы рвались в клочья возле нынешнего Музея морского флота. Во время обороны там был устроен склад конфискованных у якобы ненадежного населения радиоприемников. Утром народ поспешил за своим добром... Вокруг здания, на брусчатке, тоже лежали жертвы. Под вечер в город начали входить румынские части...

Румыны идут по Пушкинской со стороны вокзала.

Как вы думаете, что происходило в Одессе 11 апреля 1944 года? Думаете: отмечали освобождение, радовались, плакали, "черные воронки" забирали коллаборационистов или тех, кого считали таковыми, по улицам гнали пленных румын? Оказывается, 11 апреля проходили массовые похороны жертв бомбежек, и на Втором христианском кладбище было это захоронение, которое позже сравняли с землей. Одессу регулярно бомбила советская авиация. При этом, "сталинские соколы" были не очень разборчивы в выборе целей. Официально они наносили удары по порту, однако в реальности смертоносный груз падал куда попало. Очень сильно пострадал центр (улицы Жуковского, Еврейская, Ришельевская, Екатерининская). Естественно, что в основном от этих ударов гибли не румынские военнослужащие, а обычные горожане. Последний раз Одессу бомбили в ночь с 9-ого на 10-е апреля, когда румыны уже практически покинули город, а в порт ворвались передовые части Красной Армии. Что служило целью этих бомбежек? Какой стратегический интерес преследовали те, кто отдал приказ бомбить жилые кварталы?

Рреволюция, это конечно святое! Против угнетателей и узурпаторов всяких. Я другого не пойму, зачем по Одессе из шестидюймовок пулять? С первым снарядом более менее ясно. Попали в самое яблочко.Так ему и надо, жыду-кровососу Фельдману. Но второй-то в Оперный театр целили ироды, красу и гордость Пальмиры нашей. Но бог избавил, не позволил варварству осуществиться! По церквушке вцелили. Чем-то местные попы Господа Бога рассердили, вот и материализовался гнев божий в трехпудовую дуру, прямо в часовенку. При этом, хочу отметить, удивительную меткость канониров- мятежников. Целили в театру, а попали в Дюковский Сад.
Поспешили офицеров за борт сплавить! Пусть бы сперва пушку наладили, а уж потом можно и красный флаг, заодно с господами повесить.